Викрадення Данаї

— Мати божа! — розвів руками Авакум.— Що ви кажете?! Про який жарт може йти мова, коли вже є два трупи? Невже чекати третього?

Годі було зрозуміти, чи він говорить поважно, чи жартує, тож Роберто Тоцці вирішив промовчати.

П'етро Фальконе жив на віа Монсерато, під дахом старого семиповерхового будинку. Його трикімнатна мансардна квартира була так забита книжками, альманахами, каталогами й теками з репродукціями, що для письмового стола і кількох крісел у стилі рококо майже не лишалося місця. Спальня, склеписте віконце якої дивилося на захід, на лівий берег Тібру, була заставлена шафами; між них ледь втиснулася канапа в стилі ампір із чорного дерева. На ній спав господар. Кабінет був круглий, ротондою, але шафи розрізали його на прямокутники. В середньому прямокутнику, наче центр всесвіту, червонів письмовий стіл Фальконе. Високий і грубий монастирський стілець стояв біля столу неначе чернець-пустельник біля маркіза, вирядженого в оксамитові штани й атласну камізельку.

Перед входом у квартиру стояли двоє здорованів з дебелими палицями в руках. Хоч Фальконе і попереджав їх, вони уважно оглянули гостей, особливо. Авакума, який завдяки своєму довгому й широкому макінтошу, очевидно, викликав у них деяку підозру.

П'єтро Фальконе зустрів гостей приязно, запропонував їм сигарети і коньяк, але відразу попередив, що ввечері його чекають ще три передвиборчі зустрічі і часу в нього обмаль.

— А ви не боїтеся повертатись пізно додому? — запитав його Авакум.— На вас можуть напасти фашистські молодчики.

П'єтро Фальконе всміхнувся.

— Відпадає! — похитав він головою.— Наша робітнича міліція цілодобово на посту. Десять чоловік чергують у кондитерській навпроти. На сходах розставлені чотири пари охоронців, готових дати відсіч. А до нашого квартального клубу звідси всього сто кроків!

— Будемо сподіватися, що цих заходів досить! — сказав Авакум, проте всміхнувся досить пепевно. Потім подивився в очі П'єтро Фальконе і знов усміхнувся. Цього разу загадково й хитро, навіть трохи визивно.— Знаєте,— сказав він,— я хотів розповісти вам, між іншим, деякі подробиці того, про що я писав вам. Мова про фракійські малюнки IV століття до нашої ери, пригадуєте? Тепер можу твердити напевно, що деякими елементами ці малюнки на диво нагадують тогочасні етруські.

— Леле! — сплеснув руками П'єтро Фальконе.— Ви, товаришу, знову заінтригували мене. Фракійські малюнки дуже нагадують етруські! Уявляєте, що може вийти з цього? Переворот в усталених поглядах на історію античного світу, виверження вулкана в самому центрі Рима!

— Ми повинні зробити з вами грунтовний аналіз кожного малюнка, елемент за елементом,— мовив Авакум.

— Легко сказати! — у відчаї похитав головою Фальконе.— А чи уявляєте ви собі, що це означає? Яке море роботи чекає нас?

Він сердито махнув рукою і, не дочекавшись відповіді, побіг до шаф і притьмом почав знімати з полиць різні грубі книги, ще грубші теки та альбоми.

— Це треба переглянути! — казав він щоразу, кидаючи на стіл каталог на тисячу сторінок або альбом з двома тисячами фотографій.

Книжкова купа росла, мало не сягаючи стелі.

— Ми переглянемо все це аркуш за аркушем! — неначе погрожував комусь Фальконе.— Що ви скажете, друже Роберто?

— Я? — здригнувся Роберто Тоцці.— Прошу вас, синьйоре Фальконе, здається мені, ви знаєте, що я фахівець із середньовічного мистецтва!

— Тоді ви відповідатимете за викрадення «Данаї». Я казав вам свого часу, Роберто, що з вашим середньовіччям ви нікуди не дійдете. Тобто дійдете до лави підсудних або до черги безробітних!

— В ті часи не крали! — зітхнув Роберто Тоцці. В його зітханні відчувався сум за минулим.

— Не впадайте у відчай! — втішив його Фальконе.— Якщо мене оберуть мером, я запропоную римським робітникам і студентам чергувати ночами біля галерей і музеїв. Уявляєте собі? Вони і танцюватимуть, і охоронятимуть національні святощі від гангстерів! Вірте в майбутнє, друже! — Він подивився на Авакума.— Приступімо до роботи?

— Боюсь, якщо приступимо, ви спізнитесь на свої передвиборчі зустрічі! — усміхнувся Авакум.

— Є гака небезпека,— сумно похитав головою Фальконе. Подумавши, він додав: — Тоді розпочинайте самі!

— А може, завтра? — спитав Авакум.

— Однаково я буду зайнятий! — відповів Фальконе.— Завтра в мене засідання в Центральному Комітеті, отже, доведеться вам працювати самому.

— В такому разі,— сказав Авакум,— я доберу матеріали, а коли ви повернетесь, ми дослідимо їх разом.

— Чудова думка! — зрадів Фальконе.— Крім того, завтра прийде сюди моя економка, отже, ви не будете зовсім самі. Вона приготує вам каву. Тільки сажотруси можуть перешкодити вам, але не більш як на п'ятдесят хвилин.

— Профілактика коминів? — усміхнувся Авакум.

— Еге ж,— кинув Фальконе.— Завтра наша черга. Якщо я кандидат у мери, доводиться дотримуватися зразкового порядку, нічого не вдієш!

— Авжеж! — погодився Авакум.— Якось витерпимо! Адже кажуть, що сажотруси приносять щастя.

— В народі є таке повір'я,— засміявся Фальконе.— Вчора перший секретар міського комітету, виходячи вранці з дому, зустрів цілий гурт сажотрусів.

— Це зветься призвісткою,— весело сказав Авакум.— Ми дозволимо собі з синьйором Роберто Тоцці випити заздалегідь за вашу перемогу.

По дорозі до п'яцца Навона Авакум завернув до найближчого поштового відділення і попросив Роберто Тоцці зачекати його кілька хвилин. Коли вийшов звідти, вираз його обличчя став холодний і непроникний, тільки в глибині очей поблискували лукаві вогники.

Біля входу в Боргезе вони зустріли Чіголу. Авакум підняв комір макінтоша, насунув на очі крислатого капелюха і демонстративно відійшов убік. Інспектор сказав Роберто Тоцці, що має намір закінчити допит ще цього вечора. Він був у поганому настрої і мав досить змарнілий вигляд.

Сіяв дощ, біля трьох фонтанів було безлюдно і холодно.

— Тепер прошу вас про дві речі,— сказав Авакум Роберто Тоцці, нахилившись над ним.— Передусім скажете по секрету Чіголі, що з вами щойно розмовляла людина, яка назвалася посланцем від групи «Троянда вітрів». Здогадуєтесь, про яку групу йдеться, чи не так? Про ту, що відповідальна за вбивство Енріко Ченчі. Ви скажете Чіголі таке: посланець «Троянди вітрів» запевняє Чіголу, що «Троянда вітрів» поверне вкрадену «Данаю» завтра до обіду. Але щоб операція повернення пройшла успішно, «Троянда вітрів» вимагає від Чіголи повідомити прилюдно, що слідство закінчиться в Боргезе завтра вранці, о десятій годині. Друге: «Троянда вітрів» вимагає від Чіголи забратися з галереї раніше, тобто щоб усі вийшли не о десятій годині, а о дев'ятій! Це дуже важливо, знов повторюю: всім вийти з Боргезе не о десятій, як вважатиметься офіційно, а о дев'ятій годині, про що знатимете тільки ви двоє. Ясно?

Тихо й сумно мрячив дощ, біля фонтанів було так само безлюдно.

— Тепер запам'ятайте найголовніше,— сказав Авакум.— Це найважливіше, від його виконання залежить, чи повернеться «Даная» на своє місце в Боргезе, тому вимагаю, щоб ви обернулися весь на слух.— Він огледівся.— Ви слухаєте мене уважно?

Роберто Тоцці не встиг сказати «так», бо голос його урвався, і він тільки кивнув головою.

Другого дня, в суботу, об одинадцятій годині Чезаре Савеллі влетів у кабінет Чіголи з виглядом людини, яка тримає в своїх руках долю Рима. Безмежно схвильований, він повідомив інспектора, що йому щойно подзвонив чоловік, який на власні очі бачив викрадену «Данаю» в квартирі П'єтро Фальконе. Чігола, який не забув про свою вчорашню таємну розмову з Роберто Тоцці, подумав, що дзвонили від «Троянди вітрів», і дуже зрадів. Без цієї рятівної спілки він нагадував би людину, яка борсається в густому й безпросвітному тумані;

П'ятнадцять хвилин перегодом група інспекторів на чолі із Савеллі та Чіголою, супроводжувана свідком, зробила обшук у домі Фальконе.

Отак закінчилася передостання дія цієї драми.

Урядові газети й орган «Італійського соціального руху», які доти з великим ентузіазмом стежили за слідством проти Лівіо Перетті та Луїзи Ченчі, раптом замовкли, неначе «Даная» ніколи й не зникала з музею. Але хто ж порішив Чівет-ту й Пінеллі? Хто залишив уночі проти четверга двері службового входу до Боргезе відчиненими? І де була схована «Даная» ці два дні?

Того дощового вечора Авакум і Роберто Тоцці тихо розмовляли в одній скромній таверні, поблизу старої Аппійо— вої дороги, яка давно втратила свою славу. Розмовляючи, вони раз по раз поглядали на вулицю, чи не ждали когось.

— Я зовсім не розуміюся на криміналістиці,— казав Авакум Роберто Тоцці тим інтимним тоном, яким можна говорити тільки в таверні і за пляшкою торішнього вина.— Я навіть обманув вас того вечора, коли натякнув, що маю приятеля, буцімто великого детектива! Немає в мене такого приятеля, дорогий друже! Я вигадав його, щоб примусити вас довіритись мені. Ви були тоді в такому тяжкому становищі, що повірили брехні. Пригнічена людина схильна сприймати будь-яку брехню, аби тільки вона вказувала їй шлях з безвиході, в яку вона потрапила. Ви були у великій скруті, друже, і тому повірили моїй брехні про великого детектива. Інакше ви не дали б мені архітектурно-інженерних планів Боргезе, хоч ми колеги і нас лучить дружба з симпатичною родиною Ченчі.

А втім, хочу сказати ось що: немає потреби знати великих детективів і займатися криміналістикою, щоб розгадати просту кримінальну загадку. По-моєму, дорогий друже, з такою загадкою впорається кожна людина, аби тільки природа обдарувала її двома особливими якостями: по-перше, щоб вона розуміла мову речей, і, по-друге, щоб відчувала зв'язок між подіями — між ними та середовищем, у якому вони розвиваються. Наприклад, великий американський фізик Роберт Вуд, не знаючись на криміналістиці, викрив один з найжахливіших злочинів початку століття. Йдеться про вибух у Нью-Йорку в 20-ті роки, коли загинуло понад сто невинних людей. Вуд викрив злочинців, тобто виявив організаторів вибуху, зрозумівши мову одного шматочка металу, який вилетів з оболонки пекельної машини. Спеціалісти були безсилі, а дилетант, аматор зумів це зробити.

Така гра — розгадувати кримінальні загадки, які на перший погляд здаються нерозгадними,— сподобалася знаменитному фізикові, й він згодом викрив винуватців ще двох тяжких злочинів.

Зрозуміло, Вуд мав помічників, користувався технікою, фізико-хімічними лабораторіями з сучасною на той час апаратурою тощо. Проте й самі злочини, як я вже сказав, були задумані людьми хитрими й винахідливими.

Я б сказав, що крадіжка в Боргезе — то мала афера, яку політична кон'юнктура і випадкові обставини перетворили справді на велику. На думку компетентних людей, крадіжка картин не вимагає бозна-якого розуму чи фантазії. Як правило, злочинці підкуповують службовців і з їх допомогою виносять «товар» з приміщення, інколи вони добираються до картин через таємні входи, через дахи, підвали тощо. Труднощі викриття такого роду крадіжок пов'язані не з хитромудрістю крадіїв, а з складним ланцюгом, який з'єднує виконавців крадіжок із справжніми злочинцями, тобто з організаторами крадіжок. Здебільшого люди, що чинять ці крадіжки, не значаться в поліційних картотеках, полі-ційні служби не мають про них ніяких відомостей, це утруднює їх затримання, а отже і розшук та затримання справжніх крадіїв, тобто організаторів. До того ж я чув, та й у газетах про це пишуть, що справжні натхненники цих крадіжок — люди, які мають зв'язки, своїх людей у світі політики та заступників у верхах поліції.

Мушу вам сказати, друже, що хоч я і ніякий не фахівець, але помітив багато серйозних помилок у роботі інспектора Чіголи. Не маю сумніву, що інший на моєму місці і ви особисто, професоре, побачили б ті самі помилки, якби поважно взялися до цієї справи. Часом він був кмітливий, іноді ж поводився як неук. Чи не склалось і у вас таке враження? Влучне, наприклад, було його запитання до Луїзи Ченчі, чому вона пішла до службового входу, а не до Федеріго. Він показав професійний нюх, коли ще на самому початку слідства засумнівався в показаннях Лівіо Перетті. Він мав відчуття, що Лівіо Перетті провів ніч у Боргезе. Кажу «відчуття», бо сумнів інколи породжується інтуїтивно, а не на підставі доказів.

Але, як я вже сказав, Чігола припустився у своїй роботі й кількох помилок. Одна з них вирішальна, фатальна, про неї я скажу трохи пізніше. По-перше, коли Федеріго заявив, що о першій ночі двері службового входу були зачинені і в коридорі все було як звичайно, він не здогадався спитати Федеріго, що розуміє той під словом «зачинені». Адже двері можуть бути зачинені і воднораз не замкнені. Чи були вони замкнені? Це дуже важливо. Луїза Ченчі твердить, що зачинила двері, а не згадує, чи замкнула їх. Якщо прийняти, що двері були замкнені, треба думати, що хтось вийшов після Луїзи Ченчі й саме цей «хтось» замкнув двері. Хто ж цей «хтось»? Маріо Чіветта? Але якщо вірити старому охоронцеві, Маріо Чіветта не мав ніякого ключа. Отже, в галереї ховалася інша людина, яка мала ключ від зовнішніх дверей... От які запитання викликають «зачинені» двері! Якщо двері були тільки зачинені, слідство піде одним шляхом, якщо вони були й замкнені — тоді іншим. Я чув, що для досвідченого криміналіста і для допитливого психолога слово має кілька віконець. Досвідчений криміналіст і психолог повинні подивитись у кожне віконце, щоб допевнитись, що криється за цим словом.

Чігола виказав дивну байдужість до слів Федеріго про те, що в нього боліла голова і що він відчував незвичну для нього сонливість. Сонливість у охоронця не коли-небудь, а в ніч крадіжки? Сама собою ця обставина підозріла. Причиною сонливості Федеріго вважає вино, яким пригощав його Карло Колона. Що то за вино? Хто його прислав Карло Колоні? Звідки воно? Якщо пляшка зникла, треба було зробити аналіз крові Федеріго — щось би та виявилося.

На підставі одержаних даних підозри Чіголи були спрямовані на чотирьох непроханих нічних гостей Боргезе: Лівіо Перетті, Луїзу Ченчі, Маріо Чіветту та Енріко Пінеллі. Оскільки останні двоє — Чіветта і Пінеллі — вже мертві, Чігола звинуватив би в крадіжці живих — Луїзу Ченчі і Лівіо Перетті. Смерть Чіветти й Пінеллі він пояснив би: хіба мало бандитів убивали один одного, зводячи порахунки! А де зводять порахунки, там поліція не втручається. Протокол про смерть Чіветти й Пінеллі підшили б до справи, а Лівіо Перетті та Луїза Ченчі сіли б на лаву підсудних.

Та найбільшу помилку Чігола зробив, не збагнувши суті злочину, його, як модно тепер казати, концепції. Чігола поставився до крадіжки в Боргезе, як до звичайної крадіжки. Його бентежив лише короткий термін, даний йому начальством на викриття злочинців. Він сказав журналістам, що зробить це до суботнього полудня. Так писали газети: до обіду в суботу Чігола віддасть крадіїв у руки правосуддя.

Він не замислився навіть над таким простим фактом, чому від нього вимагали закінчити слідство до суботи. Тобто він знав, що в неділю відбудуться вибори, але не пов'язав цей факт із викраденням «Данаї».

Чігола так і не спромігся дійти до основного, я б сказав, методологічного висновку, і в тім його фатальна помилка. Злочин був явно політичний, а він поставився до нього як до звичайнісінької крадіжки. І от наслідок — невинні оголошені винними, а винні прогулюються по Риму і потирають руки, чекаючи краху П'єтро Фальконе на виборах.

Я б сказав, газети першими розкрили політичний характер злочину. Більше того, вони вказали кінцеву мету злочину. Насамперед вони зойкнули з радощів, коли довідалися, що Лівіо Перетті — член комуністичної партії, а коли у справу замішали і Луїзу Ченчі, зойки перейшли в тріумфальні вигуки. А поки урядові газети аж захлиналися від задоволення, орган правих екстремістів загорлав на всі заводи: «Ось вони, комуністи! Бачите, які вони? Але це ще не все, синьйори. Скоро ми викриємо їх до кінця!»

Звичайно, і без прозорих натяків цієї газети було ясно: викрадення «Данаї» влаштовано, щоб кинути тінь на кандитата комуністів П'етро Фальконе.

Тепер ми бачимо зв'язок між викраденням «Данаї» та виборами нового мера Рима. Праві екстремісти готували цей злочин старанно. У Боргезе в них була своя людина, Чезаре Савеллі. Чи міг він подати їм потрібну допомогу? Звичайно, бо він — начальник охорони Боргезе!

Коли Чезаре Савеллі прийшов купатись у квартиру своєї сестри, був четвер, 26 жовтня. Я помітив, що його взуття у грязюці, а на правому рукаві його піджака велика темна пляма. Помітив ще й інші речі: залізничний квиток, ніж, який відкривається автоматично, і кілька дрібних монет.

Звідки грязюка на взутті у людини, яка ходила міськими вулицями і щойно приїхала з Санта-Ани до Рима поїздом? Темна пляма на правому рукаві свідчила, що Савеллі провів ніч проти четверга не так тихо й мирно, як належить віруючому католику. Мушу визнати, що, помітивши ці речі, я особливо не здивувався, бо вже знав про нього дещо: раніше він працював у розвідці НАТО, а нині — керівна особа у «соціальному русі» і керівник терористичної групи. Для такої людини помічені мною речі не були незвичайні, і я б забув про них, якби в цю мить не почув по радіо надзвичайне повідомлення про викрадення «Данаї».

Отже, те, що я помітив, відразу набуло конкретного значення і пов'язалося з викраденням «Данаї». Я відчував, що в центрі цієї афери не хто, як сам Савеллі. Мав я, звичайно, певний сумнів щодо Лівіо Перетті, чи не став, бува, хлопець жертвою провокації. Таке часто трапляється. Але у п'ятницю ранком, побачивши його портрет у газетах, упізнав у ньому молодика, який часто проводжав Луїзу додому. І мені стало зрозуміло, чому він сидів у музеї допізна.

Коли ви розповіли мені про перший допит, у мене склалося враження, що вкрадену картину не винесли з приміщення, а сховали десь у галереї. Причім не в далекому закутку, а в досить приступному місці, де агентам не спаде на думку шукати її. Тому я попросив архітектурно-інженерний план галереї, щоб прикинути, де може бути оте місце.

Мене цікавило також, хто була та особа, яка перша вийшла службовим входом. За свідченнями Луїзи Ченчі, ця особа мала ключ. А з правил внутрішнього розпорядку в Боргезе відомо, що один з двох ключів від службового входу зберігається у начальника охорони, тобто у Савеллі.

Отже, всі шляхи вели до Чезаре Савеллі, це здавалося і логічним і природним. Постало питання: він сам здійснив злочин чи тільки його організував? Якби не його алібі, не перебування в Санта-Ані, я б підписався обома руками, що крадіжку вчинив не хто інший, як він. Проте це алібі... Пригадуєте, воно було засвідчене місцевою поліцією в Санта-Ані й отже не підлягало будь-якому сумніву. '

Та все ж сумнів існував, і підказаний він більше чуттям, ніж логічними міркуваннями. І тут з'явилася нова обставина, яка підтвердила сумнів. Ви, мабуть, пам'ятаєте: серед тих речей, які впали на підлогу, я побачив залізничний квиток. Про цей квиток я згадав несподівано, як то кажуть, з доброго дива, в четвер увечері, коли ми вечеряли в «Лавароне». Пив каву, розмовляв з синьйорою Топці, й раптом перед моїми очима постав клятий квиток. Він немовби казав мені: невже не бачиш у мені нічого особливого? І хизувався переді мною, як найвульгарніша кокотка. Я приглянувся до нього і завважив, що він зовсім неторканий, не пробитий щипцями контролера. Як я не помітив цього курйозу вранці, коли побачив його на підлозі разом з усіма речами? Непробитий квиток означає одне з двох: або пасажир купив квиток і не їздив, щось перешкодило, а квиток забув у кишені, або просто контролер не пробив його,— що трапляється, але тепер кондуктори знають, що є чимало безробітних, претендентів на їхні місця, тож стали дуже ставанні й пробивають квитки у всіх пасажирів поспіль.

У Санта-Ані в тільки один готель. Я взяв люкс, покрутився трохи, подарував адміністраторці букетик квітів, а потім спитав, чи не ночував тут у середу мій приятель на ім'я Чезаре Савеллі. Саме був мертвий сезон, відвідувачів мало, можна перелічити по пальцях, і адміністраторка відразу ж згадала, що якийсь Чезаре Савеллі ночував у готелі. Тоді я сказав, що хочу надіслати моєму приятелеві листівку з видом готелю, але забув його римську адресу, то чи не можна подивитись анкету, де він зазначив її. Адміністраторка дала мені течку, і я знайшов анкету. Письмо, яким заповнено анкету, зовсім не схоже на письмо Савеллі. Його письмо високе, нервове, а це мов намисто. Я знав його письмо бо розглядав альбом Вітторії, де чимало його фотографій.

Цю анкету заповнила інша людина, яка мала паспорт на ім'я Чезаре Савеллі. Як я і думав з самого початку, хтось забезпечив алібі Чезаре Савеллі. Він не виїжджав з Рима.

Повернувшись у Рим, я почув від вас подробиці другого допиту і те, що Пінеллі й Чіветту знайшли вбитими. Поки ми обідали в «Лавароне», я задумав план крадіжки в Боргезе.

Отже, в середу, 25 жовтня, Савеллі викликає Карло Колону, підлеглого йому і по адміністративній, і по партійній лінії, про якого знає досить компрометуючих фактів, дає йому пляшку вина і наказує випити її об одинадцятій годині вечора разом з охоронцем Федеріго Нобіле. Посилає його купити квиток до Санта-Ани, і коли той приносить, каже, що приїде із Санта-Ани другого дня по обіді поїздом.

Та замість їхати на вокзал, Савеллі, скориставшися з метушні, яка завжди настає в галереї близько дванадцятої, непомітно прослизає в мансардне приміщення другого поверху. Він має ключ від замка, і зайти в це приміщення не становить для нього будь-яких труднощів. Як видно з плану, в приміщенні є туалет, кран з водою і парове опалення. Перебути там кілька годин не так уже й важко. Савеллі знаходить зручне місце і лягає спати.

Коли він прокинувся, крізь скляний дах і круглі віконечка цідився ледь помітний відблиск світильників на п'яцца Навона. Була дев'ята чи десята година. Він пробирається у наиівосвітлену залу і за хвилину знімає полотно «Данаї» Корреджо. Все підготовлено заздалегідь попередніми вечорами, розхитані цвяшки ледве тримаються в рамі. Поверх порожньої рами Савеллі напинає полотно Лівіо Перетті, де-не-де закріплюючи його кнопками. Треба відзначити, що обидві ці операції Чезаре Савеллі здійснює в рукавичках.

Він повертається на горище із здобиччю, але біля самого порога наштовхується на людину, яка спостерігає за ним чи не протягом усього часу. Жахнувшися з несподіванки, Савеллі кидає полотно, вихоплює свій сталевий кастет і одним ударом звалює співмешканця горища на підлогу. Все це відбувається дуже швидко і в цілковитій пітьмі. Треба думати, що через якийсь час Савеллі присвітив ліхтариком. Завелика спокуса подивитись, кого вбив. Людина на підлозі йому незнайома. Вона здається мертвою. Савеллі тягне її в глухий куток на горищі і старанно закидає рамами, мольбертами і картоном. Потім починає змивати сліди крові. Вода є, ганчір'я теж. Треба лише трохи попрацювати.

Але поступово, як тільки напруження спадає, його починає опановувати страх. Жахливий страх, що його зрадили, що його жертва — «приставлена» людина, що надворі його чекають поліцаї. Або мафіозі, куди страшніші за поліцію.

Минає дванадцята година. Треба вирватися звідси, чергує одурманений Федеріго. Але Савеллі вже не має колишньої сміливості, він не наважується зійти сходами з полотном на плечі, а ще менше — вийти з ним на вулицю. Так у нього з'являється думка сховати полотно в місці, де нікому не спаде на думку шукати його. В якому саме?

Він добре знає план будинку, знає, де пролягають труби опалення, водогону, димарі камінів. По суті, в усьому будинку тільки один камін — у кабінеті директора Роберто Тоцці. В ньому давно не палиться і в кабінеті він — для окраси. Його димар рівний, виходить на дах, а починається сідловинкою над каміном. Чи знайдеш кращу схованку, зручнішу й безпечнішу для викраденої картини?

Він вилазить у вікно, доповзає до димаря і спускає вниз полотно, скручене в рулон. Потім вислизає службовим входом, та, відчинивши двері, помічає з жахом, що Маріо Чіветта здивовано розплющив очі. Негідник побачив його і, можна чекати, завтра виступить свідком проти нього!

Савеллі ховається в затінку сусіднього будинку, колишнього кардинальського палацу, і коли за якусь годину Чіветта виходить з Боргезе, він рушає слідом за ним. Наздоганяє його, вітається і пропонує йти разом. Чіветта нічого не підозрює, він навіть не бачить, як Савеллі виймає свого кишенькового автоматичного ножа, не чує, як клацає лезо, не має навіть часу крикнути, коли лезо встромлюється йому в горло. Савеллі штрикає ще двічі, щоб було певніше, і повертається назад, щоб сісти на сусідній зупинці в автобус, який іде повз пагорб Джаніколо. Наближаючись до Боргезе, він раптом згадує, що забув замкнути двері службового входу, бо погляд Маріо збентежив його. І раптом збагнув: Федеріго вже прокинувся, може помітити, що двері відімкнені, й відразу ж підніме поліцію на ноги. А поліція, зі свого боку, подзвонить у Санта-Ану, і його двійник потрапить у пастку. Успіх операції повисає на волосинці, а над головою Савеллі гойдається зашморг. Отож він переборює страх, удруге проходить повз службовий вхід і повертає ключ. Не треба забувати, що Чезаре Савеллі — колишній натовський розвідник, досвідчений вбивця і авантюрник. Ви, мабуть, не наважилися б випробовувати долю двічі тієї самої ночі, га?

Потім він сідає в автобус, який іде повз пагорб Джаніколо, виходить на першій зупинці і зникає в пініях та густому чагарнику. Там проводить ніч. Другого дня приходить у дім Вітторії Ченчі, де, між іншим, я мав приємність зустріти його. Грязюка на взутті була з Джаніколо, а кров на правому рукаві — мабуть, з горла Чіветти.

Зрозуміло, я не міг викласти цієї версії поліції і тим самим допомогти Лівіо та Луїзі, бо вона не була підтверджена конкретними фактами і показаннями свідків. Тому я вирішив довести гру до кінця, використавши принцип бумерганга... «Даная» мусила потрапити в дім П'єтро Фальконе! Але не справжня «Даная», а її подоба, копія Лівіо.

Коли ми прийшли з вами до П'єтро Фальконе, ви чули, що він чекав того ранку якихось сажотрусів. Коли ми вийшли від нього, я заскочив до поштового відділення, зателефонував у товариство сажотрусів і запитав, чи передбачена на сьогодні профілактика будинку 71 на віа Монсера-то. Мені відповіли, що така профілактика передбачена, але не на 28 жовтня, а на 8 листопада. Ясно, отже, які сажотруси мали відвідати дім П'єтро Фальконе: гурт горлорізів та бандитів, переодягнених сажотрусами, і один з них ніс би «Данаю» Корреджо. Сценарій Савеллі був такий: сажотруси підкинуть полотно картини у професорову спальню і вийдуть звідти перед тим, як він підніметься сходами з групою поліцаїв та свідками.

Отже, «Данаю» Корреджо було б знайдено в домі П'єтро Фальконе! Який римський громадянин голосував би за крадія шедеврів мистецтва! Провал П'єтро Фальконе був би, як то кажуть, гарантований!

Далі ви знаєте, як розвивалися події, бо самі стали учасником гри. Сьогодні, о дев'ятій годині, коли поліція залишила Боргезе разом з підозрюваними особами, ви, за моєю вказівкою замінили полотно, яке було в каміні, полотном Лівіо Перетті. Потім пішли їсти морозиво в сусідню кондитерську. О десятій годині п'ять хвилин Чезаре Савеллі прибув у безлюдну галерею — її охороняли поліцейські, але вони стояли надворі! — і, не затримуючись ні на мить, зайшов до директорського кабінету, витяг з каміна сховане там полотно, засунув під макінтош і вибіг до своїх людей.

О десятій годині десять хвилин Чігола випускає з поліційної дільниці швейцарів та охоронців Боргезе разом з Карло Колоною, і вони займають свої місця в музеї, а поліцейські, які вартували на вулиці, ідуть геть. О десятій годині п'ятнадцять хвилин ви заходите до свого кабінету і тремтячими руками розгортаєте полотно, яке лежить, недбало закинуте в куток за дверима. Ви бачите «Данаю» Корреджо, скидаєте окуляри і мовчки, потай витираєте сльози, які ллються з ваших очей. Так було, професоре? Ну, не соромтеся! Віднайшовши таку картину, можна й поплакати!

Потім ви піднімаєтесь на другий поверх і з допомогою когось із швейцарів знову вставляєте оригінал у раму.

Після цього дзвоните П'єтро Фальконе і повідомляєте, що справжню «Данаю» знайдено. Чігола щойно дав кілька ляпасів Чезаре Савеллі, і той знепритомнів від страху.

На цьому гра закінчується.

Я не сумнівався ні на мить, що Фелікс Чігола розгадав задум цього злочину і роль, яку Савеллі відіграв у ньому. Але я певний і в тому, що він не передасть його прокуророві, бо викличе до себе ненависть екстремістів. І не тільки екстремістів, а й їхніх приятелів, мафіозі. А Чігола — життєлюб і вважає за краще трохи пояіити на цьому світі.

В таверні тихо, відвідувачі сидять тільки за двома столами, але й вони розмовляють неголосно. Чути, як дощ тарабанить у шибки.

Авакум наливає вина і чаркується з Роберто Тоцці.

— Тепер ви одержите свою премію і відпровадите синьйору Інесу на зимовий курорт. Як я вам заздрю, професоре!

— Все це я завдячую вашій доброті! Ви чудова людина!

— Ну що ви, професоре. Я просто людина.

Біля ліхтаря зупиняються дві машини. У світлі фар струменить золотавий туман.

Авакум і Роберто Тоцці виходять з таверни. Назустріч їм прямує, зіщулившись, Лівіо Перетті. Він обнімає Авакума і каже:

— Мені доручено поцілувати вас один раз за Вітторію Ченчі й один раз за синьйорину Луїзу Ченчі! — Він сміється і цілує Авакума в обидві щоки.

Авакум думає, чи сказати Лівіо, щоб він поцілував за нього Вітторію і Луїзу, але промовчує.

— Ваші речі у першій машині! — каже Лівіо.— Шофер — премила людина.

На прощання Авакум звертається до Роберто Тоцці:

— Обіцяйте мені, що повечеряєте сьогодні в «Лавароне». Запросіть від мого імені синьйору Вітторію і синьйорину Луїзу.— Він не називає Лівіо.— І коли виголосите останній тост, згадайте добрим словом вашого скромного приятеля з далекої Болгарії! — Нахилившись до вуха Тоцці, він додає: — І не турбуйтеся, ця остання вечеря — моїм коштом.

Він сідає у свою машину і перед тим, як зачинити дверцята, весело махає рукою.