Я пiдвiвся з коркових плиток, уклонився й продекламував:

Колись папугу навчили

"На добранiч!" гукати щосили.

Тепер вiн, коли свiтає,

Також "На добранiч!" гукає.

-- Мудрий вiрш, -- сказав прадiдусь. -- З нього випливає: те, що ти кажеш, треба ще й розумiти. А нi, то краще мовчи.

Вiн примружив очi й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповiдка. Але в цю мить на вулицi хтось тричi свиснув. То був мiй друг Геннiнг: вiн прийшов кликати мене гратися. Я не знав, що менi робити, бо в прадiдуся саме прокльовувалась думка i в такi хвилини його не можна перебивати. Та коли Геннiнг засвистiв знову, прадiдусь раптом iз звичайним своїм виразом обличчя сказав:

-- Твiй друг Геннiнг прийшов. Iди до нього, тiльки щоб вернувся вчасно на вечерю. А то бабуся розсердиться!

Я пообiцяв прийти вчасно й вибiг надвiр. А прадiдусь гукнув услiд менi:

-- Завтра я розкажу тобi оповiдку про байбачка Максика!

-- Добре, прадiдусю! -- гукнув я у вiдповiдь. А тодi вибiг до Геннiнга, що хотiв погратися зi мною в Колумба у котромусь iз човнiв на березi.

Звичайно, на вечерю я запiзнився, ще й дуже. Але горiшня бабуся нiтрохи не сердилась. Того вечора вона взагалi була дуже лагiдна й трошечки замислена. Тому менi було дозволено пiзнiше лягти спати та ще й погортати в лiжку чотири дiдовi "Моряцькi щорiчники", в яких друкують усякi оповiдки та репортажi про мореплавство. Аж о десятiй годинi бабуся пiднялась нагору вимкнути свiтло. I спитала, яку можна знайти риму до слова "поки".

Я вiдповiв:

-- "Уроки", бабусю!

Вона трохи подумала й сказала:

-- "Уроки" пiдiйде. Спи солодко, Хлопчак!

-- На добранiч, бабусю! Ти що, теж вiршi складаєш?

-- Ет, не вигадуй! Ще цього менi бракувало! Лягай i спи!

Грюк! Вона зачинила дверi й погупала до своєї спальнi. А я замисливсь: нащо їй рима до слова "поки"? Та не встиг здогадатись, як уже заснув.

ДЕНЬ ДРУГИЙ,

коли я познайомлю вас iз Джоннi-Свистуном,

моєю долiшньою бабусею та долiшнiм дiдусем

i собакою Ураксом.

На прикладi байбака й тарганiв показуємо,

що слова -- це одежа, в яку вбирають свiт.

Цього дня було складено два

найхитромудрiшi в свiтi абетковi вiршi.

Тут-таки оповiдається про пташину кiмнату,

комiрчину на горищi та тришаровий пудинг.

Уранцi прадiдусь прийшов розбудити мене. Насупившись, вiн сказав:

-- Нiзащо не можу пригадати, яку оповiдку хотiв розказати тобi сьогоднi.

-- Про байбачка Максика, прадiдусю!

-- Так, справдi!

Прадiдусеве обличчя прояснiло, вiн примружив очi, випнув нижню губу, замислено подивився на "Моряцькi щорiчники", що лежали на нiчному столику, й нарештi сказав:

-- Розповiм краще зараз, а то знов забуду.

-- Але ж горiшня бабуся чекає нас до снiданку!

-- Тихо! Тихо! Не перебивай! Я саме в такому настрої. Сядь як слiд i слухай!

Я скрутив подушку, пiдмостив пiд спину, гарненько зiперся на неї, а прадiдусь сiв на краєчок лiжка й почав свою оповiдку.

БАЙБАЧОК МАКСИК

Коли падає перший снiг i сарни та зайцi шукають пашi пiд бiлим укривалом, тодi байбаки на полонинах залягають у нори й засинають. Вони сплять так, як умiють спати тiльки байбаки, i аж у березнi чи квiтнi вилазять соннi на повiтря, щоб качатись на схилах гори та скубти свiжу травицю.

Але той байбачок, якого звали Максик, жив у дерев'янiй клiтцi в оселi однiєї селянської родини. До нього там ставились дуже ласкаво, щодня годували його. I все ж Максик тужив за горами, полонинами, за вiльним життям. I от якось у груднi, коли господиня забула взяти дверцята клiтки на защiпку, байбачок вiдчинив їх, вибiг iз хлiва i щодуху помчав на велику гору, що височiла за селом.

Максика дуже здивував холодний бiлий пух, що лежав повсюди й так чудно припiкав йому лапки. Ось йому зустрiлась бiлочка Августа, i Максик спитав: "Скажи, Августо, що це за бiлий пух i чому ним посилана земля?"

"Невже ти не знаєш, що це снiг? -- здивувалася бiлочка. -- Кожної зими, коли ви, байбаки, спите пiд землею, з неба падає снiг. I щороку навеснi, коли кiнчається ваш зимовий сон, налiтає теплий вiтер i розтоплює цей снiг на воду".

"Кумедiя! -- вiдказав Максик. -- А я весь час думав, нiби снiг такий, як пiсок. Я й гадки не мав, що вiн вогкий. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- i побiг далi на гору.

Вибiгши десь на чверть висоти схилу, вiн зустрiв сарну Карлу, що жалiбно стогнала.

"Що таке, Карло? -- спитав байбачок. -- Чого ти так стогнеш?"

"Ох, ох, ох! -- зiтхнула сарна. -- Я впала на льоду й забила лiву передню нiжку!"

"А хiба на льоду є горби?" -- сторопiло запитав Максик.

"Ти що, дурний? Таке питаєш! -- здивувалася Карла. -- Лiд гладенький i слизький! Того ж я й упала!"

"Чому це лiд слизький?" -- допитувався Максик.

"Чи я знаю чому? -- вiдказала сарна. -- Пiди на замерзлий ставок та й випробуй сам!"

Максик хотiв iще щось запитати, та Карла вже пошкутильгала далi шукати пашi.

Тодi Максик побiг до замерзлого ставка, що справдi був рiвний та блискучий, як дзеркало. Вiн спробував пробiгтись по ньому, але послизнувся на льоду -- всi чотири лапки роз'їхались у рiзнi боки -й радий був, коли вибрався на землю.

"Кумедiя, -- сказав байбачок, -- я весь час думаю, що лiд шершавий i сухий, наче вапняковий камiнь. А вiн насправдi гладенький i мокрий! I чого лишень не довiдаєшся, коли не спати взимку!" А тодi знову подрiботiв мiж ялицями на гору.

Тим часом вiн устиг зголоднiти. Але нiде не видно було нi травинки. Аж раптом вiн угледiв Карла-Теодора, чорного крука, що сидiв на вершечку скелi й бив крильми.

"Агов, Карле-Теодоре! -- гукнув байбачок. -- Ти не знаєш, де б тут пашi знайти? Я хочу їсти, а трави нiде нема!"

"Паша є в лiсника! -- кракнув крук. -- Отам праворуч вiд дороги є вiдчинена клуня, i в нiй повно сiна".

"У лiсника? Так це ж отой розбiйник з чорною бородою!" -- жахнувся Максик.

"Що ти плетеш! -- засмiявся крук. -- Лiсник не розбiйник, а добрий чоловiк, вiн узимку пiдгодовує звiрiв, щоб не голодували".

Максик хотiв спитати в крука ще щось, та Карл-Теодор уже полетiв геть.

"I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- подумав байбачок i побiг до вiдчиненої клунi праворуч вiд шляху, де лежало запахуще сiно.

У клунi вiн сiв на пiдлозi, побажав сам собi смачного й почав з насолодою хрумкати сухi стебельця. А наївшись, лiг у сiно й мiцно заснув.

Та зненацька його розбуджено, i, зчудовано заклiпавши очима вiд яскравого свiтла, вiн побачив перед собою приязне обличчя чоловiка, що держав його на руках.

"Ой лишенько! -- подумав байбачок. -- Тепер вiн напевне забере мене до себе додому й замкне в клiтцi".

Проте чоловiк не подався додому, а, сидячи в клунi з Максиком на руках, почав щось ласкаво говорити йому. На жаль, Максик не розумiв людської мови.

Трохи згодом чоловiк зсадив байбачка додолу, i той щодуху чкурнув геть.

"Кумедiя, -- думав вiн, бiжачи, -- це ж, напевне, лiсник. А я, дурень, весь час гадав, нiби вiн лихий розбiйник iз чорною бородою. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!"

Потiм байбачок побiг далi на гору, бо вже недалеко було до тiєї полонини, де колись була його нора.

Вже зовсiм близько вiд тiєї полонини йому стрiвся сарнюк Вастль.

"Овва! -- здивовано сказав Максик. -- Що це ти робиш у цих мiсцях, Вастлю? Адже тут поблизу колиба, а ти ж боїшся людей!"

"Та невже ти не знаєш, що взимку в колибах нiхто не живе?" -- й собi здивувався сарнюк.

"Нiхто? -- перепитав Максик. -- А де ж корови та люди?"

"Корови в долинi, в селi, по стайнях, -- вiдповiв Вастль, -- та й пастухи, доярки та сировари теж там!"

"Як цiкаво!" -- вигукнув байбачок i хотiв уже розпитувати сарнюка далi, але той побiг собi, й Максик знову зостався сам.

"Кумедiя, -- промурмотiв вiн, -- а я весь час думав, що вiд колиб треба держатись якнайдалi! I що взимку там нема нiкого -- цього нiхто менi не казав. I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" Потiм без страху обнюхав колибу й побiг далi на гору.

Тим часом знявся вiтер, сипонув снiг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленiли вiтер та снiговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змiтати снiжинки з очей, i взагалi в холодi та вогкостi було дуже неприємно.

Врештi байбачок добiг до рiдної полонини, але завiрюха вже була така, що вiн не бачив нiчого за два кроки вiд себе.

"Може, зима й гарна, -- мiркував вiн, -- але в норi все-таки затишнiше. Якби ж то я знав, де вхiд до моєї давньої оселi!" I враз Максик почув iз якоїсь дiрки в землi далеке хропiння.

"Гм... -- подумав вiн. -- Здається, тут спить байбачок! -- I трохи залiз у ту дiрку. Там йому дещо здалося знайомим, i вiн гукнув: -Агов, агов, хто тут живе?"

Хропiння стихло, i голос, теж нiби знайомий Максиковi, сердито озвався:

"Хто там? Хто це перебиває мiй зимовий сон?"

"Я, байбачок Максик! -- вiдповiв наш утiкач. -- Я шукаю зимового нiчлiгу!"

"Хто, хто? -- гукнуло з глибини нори. -- Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впiймали люди, i вiн сидить десь у клiтцi".

"Та нi ж бо! Я тут! -- закричав на все горло Максик. Бо вiн раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Вiн ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: -- Здоров був, брате Мукi!"

Потiм байбаки обнялись по-байбачому переднiми лапками й вiдсвяткували свою зустрiч. Аж до пiзньої ночi обидва сидiли, гомонiли, розповiдали. Максик розказав братовi про всi свої пригоди, а пiд кiнець сказав:

"Ти знаєш, братику Мукi, можна дiзнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норi все-таки затишнiше!"

За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому снi й хропли нiби навзаводи. I так вони хропли до березня чи квiтня, сплячи так мiцно, як умiють тiльки байбаки.

Прадiдусь аж зiтхнув iз полегкiстю, коли докiнчив оповiдку.

-- Коли в мене такий настрiй, я мушу зразу розповiдати або вiршувати, -- сказав вiн. -- А то голова заболить або нежить почнеться.

-- Прадiдусю, -- сказав я, -- коли ти розповiдав, кiлька разiв хтось наче пробував вiдчинити дверi. За ними хтось стояв?

-- Ет, Хлопчак, дурниця. То вiтер. Хто б там стояв за тими дверми? В домi нема нiкого, крiм горiшньої бабусi. А вона оповiдками не цiкавиться.

-- А й правда! -- погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тiнь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зi сходiв:

-- Де ви там? Доки я вас чекатиму зi снiданком!

Тодi в мене майнув здогад. Але я нiчого не сказав, а лишив свою пiдозру в думцi.

Поки я вмивався та вдягався, ми з прадiдусем розмовляли про байбачка Максика.

-- З цiєї оповiдки ти можеш зрозумiти, -- сказав прадiдусь, -- що з таких слiв, як "снiг", чи "лiд", чи "лiсник" мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, нiби мати смичок, але не мати скрипки.

-- Прадiдусю, -- спитав я, -- адже й у твоєму вiршi про тарганячу газету є отаке не зовсiм зрозумiле слово?

-- Нi, Хлопчак, таргани в моєму вiршi просто вихваляються словом, якого зовсiм не розумiють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вiрша ще раз.

I прадiдусь почав:

Глофпофтамп!